Ворошиловград

Шо за хуйня? — сказав я, уважно добираючи слова

А я сиділа на мокрому піску й думала: як дивно все виходить — спочатку я намагалась урятувати її, потім вона урятувала мене, і тепер нас із нею поєднує щось важливе й серйозне, щось таке, про що ми ніколи нікому не будемо розповідати: я — тому що просто побоюсь, а Пахмутова — тому що вона, Германе, вівчарка.

Я думаю, що так воно все приблизно й відбувається.

Ми змушені рятувати тих, хто нам близький, не відчуваючи іноді, як змінюються обставини і як нас самих починають рятувати близькі нам люди. Мені здається, що саме так і має бути і що сама наша близькість зумовлюється спільними переживаннями, спільним життям і можливістю спільної смерті. Десь за всім цим і починається любов. Інша річ, що не всі з нас до неї доживають.

Вино повнило всю цю пригоду відчуттям безтурботної небезпеки, схожої на ту, яку людина відчуває, сідаючи на чортове колесо — навіть якщо тебе знудить на висоті, сваритись ніхто не буде, оскільки це парк культури та розваг, а ригання з чортового колеса — це якщо й не культура, то в будь-якому разі — розвага.

Як би там не було — життя робить із людей слабаків і зрадників, це я тобі як священик говорю.

— Ну що, внучку, — сказав, лукаво мружачись, — усе по-чесному?
— По-чесному, — змушений був визнати я.
— Приїжджай ще.
І весь натовп знову радісно заголосив. Я потиснув його стару, відполіровану роками та партійним стажем правицю і розвернувся, аби йти.
— Ей, — раптом окликнув мене Гнат Юрович. — Бізнесмен хуїв. Ти що — так і поїдеш? А як же справи?
— Я ж програв, — відповів я.
— Йди сюди, — наказав Гнат Юрович.
Я підійшов.
— Що це в тебе?
— Навушники, — відповів я, не розуміючи, що він хоче.
— Працюють, чи просто так носиш?
— Працюють.
— Давай так, — раптом по-хлопчачому загорівся Гнат Юрович. — Ти мені навушники, а я тобі допомагаю.
Я мовчки скинув навушники, дістав плеєр і віддав старому. Той зважив його на долоні й подивився на мене.
— Що з тобою таке, внучку? — спитався. — Чому так легко віддаєш те, що належить тобі?
— Ви ж попросили, — не зрозумів я.
— А якщо я попрошу тебе відсмоктати, що ти робитимеш? — зацікавлено запитав Гнат Юрович.
Я не знав, що відповісти. Старий мене просто добивав.
— Тримай, — простягнув він мені плеєр. — Потрібно захищати те, що належить тобі по праву. А то так і будеш ходити — без навушників, без бізнесу і партійного стажу.
Зрозумів?
— Зрозумів, — відповів я, намагаючись не дивитись на Ольгу.
— Ну, тоді пішли, — втомлено мовив Гнат Юрович, — документи у мене в палаті. Будемо рятувати твій чортів бізнес.

— Да, Германе, — погодився він. — Життя — річ узагалі малозрозуміла. Ніколи не знаєш, що ховається під поверхнею. Так ніби все знаєш, все бачив, а як воно було насправді — навіть уявити не можеш.
Я озирнувся довкола. Справді — як воно було насправді?

— Баби, — фонив він, — Гєра, баби, це все баби.
— Які баби, — дивувався я, виганяючи ос із волосся, — до чого тут баби? — говорив я йому, але Коча лише скрушно поводив плечима й пив свій темний, наче нафта, чай.
— Я ж бачу, — додавав, — що з тобою робиться, Гєра, я ж усе бачу, дружище, це все вони, це вони.

— Шо за хуйня? — сказав я, уважно підбираючи слова.

Через його квартиру на початку вісімдесятих пройшла вся прогресивна молодь району — хлопчики тут набували мужності, дівчатка — досвіду.

Всі ми хотіли стати пілотами. Більшість із нас стали лузерами.