Батько ніколи не піднімав ні на кого руку. Ні на Уве, ні на когось іще. Деякі однокласники Уве приходили до школи з підбитими очима, або синцями від ремінної пряжки після прочуханки. Але Уве — ніколи. «У нашій сім’ї ніхто не б’ється, — заявляв батько. — Ні один з одним, ні з кимось іще».
Його — мовчазного, але доброго — любили на залізниці. Дехто казав, що він був «занадто добрий». Уве згадує, як у дитинстві не міг зрозуміти, що в цьому поганого.
Потім померла мама. І батько став ще мовчазнішим. Наче вона забрала із собою навіть ті кілька слів, які були в його розпорядженні.
Отож Уве з батьком ніколи багато не розмовляли, але їм подобалась компанія одне одного. Вони мовчки сиділи по обидва боки кухонного столу, і кожен чимось собі займався. Через день вони годували пташине сімейство, яке жило в трухлявому дереві позаду будинку. Чомусь було важливо робити це через день, розумів Уве. Чому саме, він не знав, та це не мало значення.
На вечерю в них була картопля із сосисками. Потім вони грали в карти. Багатства не водилося, але їм всього вистачало.
Єдині слова, які залишились у батька, були про двигуни (очевидно, їх мати вирішила лишити). Він міг говорити про них скільки завгодно. «Двигуни дають тобі те, на що ти заслуговуєш, — пояснював він. — Якщо ти ставишся до них із повагою, вони дадуть тобі свободу, якщо ж ти поводишся, як дурень, вони заберуть її в тебе»