Йоганн Вольфґанґ Ґете

А я — стою на роздорожжі…
У мене в грудях дві душі живуть,
Між себе вкрай не схожі — і ворожі.

Чого ж мені од світу ждати?
І що той світ спроможний дати?
Страждай, терпи! Терпи, страждай!

Біля дверей б'ючись, я мав вас за ключі,

Тут дами напоказ з'являються ошатні;

Це теж артистки, лиш безплатні.

Я свідок лиш мізерности людської.

Ні, Господи! На ній одне лихе твориться:

Так люди мучаться, що жаль на них дивиться, —

Вже проти них і запал мій ослаб.

У філософію я вник,

До краю всіх наук дійшов —

Уже я й лікар, і правник,

І, на нещастя, богослов…

Ну і до чого ж я довчивсь?

Як дурнем був, так і лишивсь.

Хоч маю докторське звання

І десять років навмання

Туди й сюди, навкрив-навкіс

Воджу я учнів своїх за ніс, —

А серце крається в самого:

Не можем знати ми нічого!

Колишній спів мій, майже занімілий,
Лунає знов, мов арфа чарівна;

Погано він живе! Не треба
Було б йому давать і крихти світла з неба.
Тим розумом владає він,
Щоб жити, як тварина із тварин.
Та він же чисто коник той цибатий
(Пробачте порівняння це мені):
Не підлетить, а вміє лиш стрибати
Та знай сюрчить в траві свої пісні.
Та у траві іще б якóсь жилося,
Так ні, притьмом в болото суне носа.

Та раб то раб, а служить по-якому?
І їсть, і п'є він щось не по-земному.
Його думки, на безум хворі,