Strelbytskyy Multimedia Publishing

— Дідусю, розкажи про Північ, р-р-розкажи, — п'ять пухнастих цуценят з блакитними очима навперебій просили такого ж блакитноокого сірого пса.

Місіс Креп обурено заявила йому, що там ніде й кішку повісити.

Коли жінка живе з чоловіком, який її не цінує, вона згасає. Він може любити її, але якщо він нею не захоплюється, а лише дорікає і повчає, вона втрачає себе. Не можна цього допускати.

Пройдуть роки, пройдуть десятиліття.

Згадаєм фрагментарно почуття.

Ні, пройдуть роки, пройдуть тисячоліття,

І знову будеш мій, а я буду твоя.

— Так Одеса-мама...
— А Владивосток — помийна яма..

Як можна бути вільним, Евкріте, коли маєш тіло?

Слухайте ж! Чуєте, як лущать зелені спини гір, гріючись на сонці? А небо над нами, весняне й високе, гуде од вітру, мов блакитний дзвін!.. Слухайте ж!

Скочивши з стільця, ти стала навпроти мене. Тільки тепер я помітив, який подертий на мені був халат. Ти теж була в білій сукні, і на рукаві чорніла пов'язка.

Стали в вікна бити шершні

І джмелі густи,

Стали душі, тяжко вмерші,

Натовпом густим.

І чого б мене питати,

І нащо б я їм,

Коли й сам не дам я ради

Із життям своїм.

А вони мене питають —

Що воно й куди.

І не дихають — ридають

Голосом біди

Я заздрю всім, у кого є слова.

Немає в мене слів. Розстріляні до слова.

Мовчання тяжко душу залива.

Ословленість — дурна і випадкова.

Я заздрю всім, у кого фарби є —

Жагучі коні з дикого мольберту.

До мене жодна фарба не встає,

Сховавши в сіре суть свою роздерту.

Я заздрю всім, до кого лине звук, —

Лічильник Гейгера пищить так потойбічне.

На кожній арфі чистить дзьоба крук

Й «Never more» кує мені стоїчно.

Я випалив до чорноти жури

Свою прокляту одчайдушну душу

І жестами, німий, возговорив…

Хай жестами. Але сказати мушу.