Франка Паріанен

Тут задіяні соціальні гормони — вазопресин, окситоцин.

Мотивація — бо nucleus accumbens — це те місце, куди прибуває дофамін, а кращого рушія немає.

Кому вдається збудити наше прилегле ядро, той одразу ж завойовує нашу симпатію з негайною готовністю до дій: «з’їсти шоколадний батончик» — дивно, але із таким завданням ми ніколи не зволікаємо. Так само, як і з усім іншим, що наш мозок визнав приємним.

Отже, якщо VTA завдяки дофаміну активує прилегле ядро, то, найімовірніше, ваші дії були ефективними. Тобто зв’язки між окремими кроками, які привели нас до результату, зміцніли. Асоціативний ряд виникає у формі стежини, яку ніколи ніщо не засмічує.

Якщо немає невизначеності, не треба рости, щось випробовувати, чогось досягати, тоді й мотивація не виникає. Немає нічого смачного в «Було і без того очевидно». Тобто під час сумнівів нас більше приваблює сам процес навчання, ніж кінцевий результат: «уміти».

рушійної сили гормонів наша кора нагадує кабіну екіпажу з напівробочими турбінами. Пілотам доводиться раз у раз вилазити й допомагати штовхати. А ми вимушені задіювати усю нашу силу волі, щоб просунутися ще на крок.

Попутній гормональний вітер в спину суттєво залежить від обсягів винагороди, на яку розраховує мозок.

Коли немає нічого особливо цікавого, цікавим стає все.

На щастя, в арсеналі дофаміну є й кілька зважувальних механізмів, які стримують нас від дурнуватих ідей, не задіюючи виконавчу мережу на повну силу. Один із найсильніших механізмів цього спектру — розчарування. Адже відчуття, що ви гаруєте заради салату, — квіточки порівняно з відчуттям, коли ви думали, що перебуваєте у групі, яка бореться за 100 000 євро… а врешті-решт вам вручають овочевий листочок.

Тож уся рушійна сила складається лише з потреби й страху відмови. А все задоволення давно розчинилося у звичці.