Пантелеймон Куліш

18 У поту лиця твого їстимеш хлїб твій, аж покіль вернешся в землю, що з неї й узято тебе. Земля бо єси і землею візьмешся.

7 Коли чиниш добре, дак і лице весело позирає; коли ж чиниш не добре, дак на тебе гріх чигає в порозї, щоб одолїти; ти ж мусиш панувати над ним.

Бог з тобою в усьому, що дї

Райдугr мою покладаю в хмарі, щоб вона була знаменом заповіту між мною і землею.

6 Дак жалкував Господь, що сотворив чоловіка на землї, тай журився тяжко.

Якби воля, од­да­ла б тепер Леся душу, аби оборонити од смерті козака, що так щиро одважив за неї свою жизнь. Уже й Шрам із геть­ма­ном, об'їхавши байрак, прискочили до того бойови­ща, а їй бай­ду­же; вона плаче, вона вбивається над своїм Петрусем.

Да, взявши Петра за руку, і потяг до світлиці. Обернувсь ко­зак, переступаючи через поріг, - і серце в його заграло: Ле­ся не спускала з його очей, а в тих очах сіяла й ласка, й жаль, і щось іще таке, що не вило

виловиш ніякими словами. Спо­­до­ба­всь, видимо, козак дівчині.

- Не вадило б і не попам, - одвітує Шрам, - не вадило б і не му­жам совіта знати, що король тут - тіло, а краля - так се ду­­ша. Тіло потішається, як чоловік зап'є, а душа погибає; от і все.

Нічого не сказав Шрам, тілько дививсь на Лесю. А вона ж то стояла, підійшовши під благословеніє, хороша да пре­хороша! Іще трошки засоромилась перед поважним гос­тем, то й очиці спустила в землю, а на виду аж сіяє. На диво була в Череваня дочка, да й годі. Тим-то Петро, як побачив, то й умер, дармо що видав доволі світу!

- Ну лиш, доню, - каже Черевань, - піднеси нам по кубку, як там кажуть, із білих ручок.

Леся поблагословилась і піднесла. І що то вже, як хороше вдасться! Чи заговорить, чи рукою поведе, чи піде по хаті - усе не так, як хто інший: так усі й дивляться, і так усякому на душі, мов сонечко світить.

Випив старий Шрам із білих рук од Череванівни да й ка­же Череваневі:

- Ну, брате Михайле, тепер і я скажу, що є тобі чим на ста­рість по‍