Дара Корній

Любов — то коли більше віддаєш, аніж береш, — сказало найпохмуріше одоробло. — Навіть тоді, коли боляче.

Можна йти проти вітру, а можна йти назустріч йому. Вибираєш сам

Не дозволяй нікому обтинати тобі крила…

людське життя не складається, на жаль чи на щастя, з того «якби», бо воно — навіть не перехрестя доріг, інколи то — звичайнісіньке болото.

ті, кого ми любимо, заслуговують на щастя найбільше. Нехай і не з нами, нехай із кимсь іншим

: ніколи не буває запізно, навіть тоді, коли вже точно спізнилися…

ніколи не пізно повернутися до себе справжньої, навіть коли тобі кажуть, що твій потяг давно пішов і ти спізнилася. Бо добратися до пункту призначення можна й іншим способом.

Зрештою, ніщо справжнє не вмирає повністю, не гине назавжди, лише заганяється вглиб, затаюється до пори до часу, визріває, тоді передається дітям і врешті стає зерном, яке проростає тоді, коли жити в несвободі стає геть кепсько.

Та я впевнена: усім нам віддячиться сторицею за справи наші.

Вони сидять посеред мосту: безрідний старий самітній пес і побита хворобою та життям жінка. Вони розуміють одне одного без слів. Оксана плаче, а собака лише час від часу відповідає тихим скімленням і лежить поруч, печально поклавши морду на лапи.