Кларісе Ліспектор

Намагаюся передати мною пережите комусь, не знаю кому, але не хочу лишатися на самоті з тим, що пережила. Не знаю, що з тим робити, і мені страшно від цього безмежного безладу.

Зазирнувши всередину себе, немов сліпий, що покладається на власну увагу, я вперше відчула, як мною керують інстинкти. І я здригнулася від надзвичайної радості, ніби нарешті звернула увагу на велич руйнівного інстинкту, абсолютного і нескінченно солодкого — наче я нарешті відчула всередині себе цю велич, що була більшою за мене. Я вперше відчула, як сп’яніла від ненависті, такої ясної, ніби фонтан, сп’яніла від бажання, виправданого або ні, — убити.

Насправді я таки ніколи ще не бачила таргана. Мене лише відштовхувало його прадавнє, вічне існування...

Я подивилася на живого таргана і виявила у ньому найглибшу ідентичність свого життя.

зрозуміла, що «просити» досі було рудиментом того привабливого світу, який щораз більше віддалявся від мене. І якби я й надалі намагалася просити, то лиш для того, щоб знову чіплятися за останні рештки моєї стародавньої цивілізації, чіплятися, намагаючись не піддаватися тому,

Мамо, я просто робила вигляд, що хочу убити, але лише поглянь, що́ я зруйнувала: я зруйнувала оболонку!