Люко Дашвар

Будь-які перемовини в кінці будь-якої війни — це, по суті, торги з пам’яттю.

Село — це скарбниця нації, берегиня її традицій і найсвятішого, що у нас є, — землі української!.

Яка ж Україна без села? Це ж ніби людина без руки чи ноги.

Свідок — омана про непричетність.

Свідок — омана про непричетність

Село — не люди, — відповів Ігор. — Розглядати село як скупчення людей — величезна помилка. Село — це традиції, це скарбниця нації

Серденько моє… Сиди. Сиди й не рухайся. Я твою ніжку поцілую.
— Я в чоботях! — Катерина розсміялася, а в Романа — ніби крила.
— Скидай свої чоботи! — теж сміється.
— У мене п’ятка в «Лісовій пісні»!
— А мені байдуже. Ось вона… Ніжка дорогоцінна. Русалонько… Люблю тебе. Чуєш? Люблю…
І так Роман це сказав… Ніби тавро наклав непорушне

— Село — не люди, — відповів Ігор. — Розглядати село як скупчення людей — величезна помилка. Село — це традиції, це скарбниця нації, це продовження природного способу життя на противагу звихнутій урбанізації.

— Згоден. Як ти добре сказав: на противагу звихнутій урбанізації

— Здається, ти хотів «улитися»…

— Передумав. Краще спостерігати.

А в кожного своя, доню. Хоч як не крути, а йдеш однією дорогою. На дві одразу не скочиш.