Валентина Кохан

монітори, що транслювали різні події. На столах знаходилось якесь обладнання й стояло по одному монітору звичайного розміру. У центрі кімнати стояв якийсь химерний прилад, схожий на термінал із сенсорним дисплеєм. Між рядами були широкі проходи, уздовж яких стояли крісла з високими спинками.
Дівчинка пройшла вглиб цієї кімнати і сіла в одне з крісел. У моніторі навпроти вона впізнала хлопчика, якого вчора бачила в ігроленді. Зусібіч на Катрусю дивились усміхнені обличчя: люди на екранах обіймалися, святкували родинні свята, відпочивали чи просто читали дітям казку перед сном.
«Та що це за місце?» — ніяк не могла збагнути дівчинка. Вона уважніше роздивилася

Ми даємо їм те, що вони люблять найбільше — свободу. Вони вільні гратися, не ходити до школи

Вони вільні гратися, не ходити до школи, харчуватись улюбленими солодощами — їм більше нічого не потрібно.

— Повернемо, — щасливо всміхнулась імператриця. — Ці діти розкрили нам таємницю природи любові: що більше ти ї ї віддаєш, то більше ї ї з’являється у твоєму серці.

У імбирців і дітей було кілька хвилин, щоб попрощатися. Усі обіймалися, обмінювалися адресами та номерами телефонів, обіцяли, що відтепер назавжди змінять свою поведінку.
5, 4, 3, 2, 1… Діти зникли так само, як і з’явилися, — їх засмоктало у світловий тунель.