Анна Роговченко

Таке вже життя: рідко вчасно усвідомлюєш, що складнощі несуть приховану функцію вести нас до зростання.

коли ти йдеш життям, обходячи здалеку все, що тебе лякає, — ти не можеш побачити, що більшість тих лячних речей вигадані твоїм же розумом. Єдиний спосіб перевірити, правдиві чи хибні підстави для страху, — це підійти й перевірити на практиці!

Життя — то є ризик.

Якщо ти не ризикував — ти й не жив.

Саме ризик дає… присмак шампанського.

Сестра Емманюель

Неможливо жити тільки для себе, життя тоді втрачає сенс. Жодні блага на світі не здатні замінити тепло людського спілкування, чистоту почуття, навіть щиру усмішку сусіда на порозі будинку або доброзичливий погляд перехожого.

Ти пережив ситуації, які тим чи іншим чином закарбувалися в тобі, спричинивши формування твого світогляду, твоєї манери поведінки, твоїх стосунків з іншими, емоцій. Як наслідок, те все не працює, якщо казати по правді. Якщо житимеш так і надалі, життя твоє буде нічогеньке. Отже, треба провести певні операції, щоб змінити його.

Роль жертви?
— Це вислів, який описує спосіб самопозиціонування, до якого ненароком вдаються деякі необережні. Він полягає в тому, що люди живуть як трапиться, роблять що скажуть і животіють так, нібито нічого від них не залежить.

Звісно, ти не можеш цього побачити, але ти часто ставиш себе в позицію жертви, коли використовуєш вислови на зразок: «У мене немає шансів», «Усе відбулося не так, як я хотів», «Мені було б краще, якби...» Під час твоєї розповіді про себе: тільки-но якась подія йшла не так, як ти хотів, ти обов’язково додавав щось типу «ще гірше» чи «шкода», «та байдуже», але ти казав це не через мудрість і правильне сприйняття ситуації — ні, ти казав це із жалем. Це покірливе приймання ситуації, ти навіть іноді сам кажеш, що то не був твій вибір. А тоді... часом ти починаєш навіть жалітися. Усе це свідчить про те, що ти підладився під роль жертви, потураєш цьому.

Ти так кажеш, бо ще не знаєш, із чого почати, але це не біда. Крім того, знаєш: коли ситуація нам геть не подобається, можна просто поміняти роботу... Якби ти знав, як багато людей незадоволені своєю кар’єрою, скаржаться, але лишаються на роботі. Людська натура боїться змін, нових речей. Їм краще залишатися в стандартному контексті, навіть якщо це дуже неприємно, але це легше, ніж перейти до нової, незнайомої ситуації.
«Та це ж платонівська печера! Платон описував людей, народжених у темній печері, які ніколи її не полишали. Ця печера була для них усім світом. Вона була похмура, але знайома їм, тож вони почувалися впевнено. Вони геть відмовлялися вийти з неї, бо не знали, що чекає на них назовні, тож думали, що там небезпечно. Таким чином, вони не мали змоги виявити, що цей незнайомий простір насправді сповнений сонця, краси, волі...

Багато людей сьогодні живе в платонівській печері, не усвідомлюючи цього. Вони жахаються незнайомого, відмовляються від будь-яких змін в особистому житті. У них є ідеї, проекти, мрії, але вони їх ніколи не реалізують, паралізовані тисячею необґрунтованих страхів. Руки й ноги їм сковані кайданами, ключ від котрих є лише в них самих. Печера та їх душить, але вони її ніколи не полишать.

…треба привчати мозок до нового. Досить часто змушувати продукувати думки з позитивними асоціаціями, відтворювати позитивні емоції, допоки нові нейронні зв’язки не сформуються, не закріпляться і, зрештою, не закарбуються. Для цього потрібен час.