Юстейн Ґордер

Однак мене не покидає відчуття, що твої ручки ще й досі торкаються конструктора. Я не наважився зрушити з місця жодної рейки.

Я мимоволі ловлю себе на тому, що сам збиваюся на тон, яким літні тітки цокотять до малих дітей. А це нікуди не годиться, бо ж пишу я дорослому Ґеорґові, якого ніколи не бачив і з яким ніколи не зможу щиро порозмовляти.

Та як би мені хотілось зупинити час!

Не треба мені більше ні нових знань, ані вражень, лиш би якнайдовше утримати те, що маю.

Мені неймовірно приємно і неймовірно важко водночас відпроваджувати тебе до садочка. Хоч ноги мене ще носять, і твого спортивного автомобіля штовхаю заввиграшки, та все ж знаю, що моє тіло точить важка хвороба.

Я хочу, щоб ти знав: писати осиротілому синові — пекельна мука, хоча читання теж завдасть болю.

Не встиг я увійти досередини, як вона пронизала мене своїм поглядом.

Можливо, у неї схильність до самоіронії. Не кожна людина може похвалитися такою рисою.

Але тоді — за багато років до твого народження — не було ще твоєї маленької ручки в моїй долоні.

Не встиг я й оком змигнути, як вона вихопила в мене з рук одну помаранчу, вистрибнула з трамвая і зникла, грайливо-легка, мов фея з казки.