Ірина Вільде

— Ти розумієш?.. Але ти нічого не розумієш, бо твоя голова забита ідеями світового масштабу. Так, кажи, так? Гігієна… Ти знаєш, скільки дітей вимирає по галицьких селах?

— Знаю. У галицькому Мерано, тобто на Заліщиччині, сімдесят процентів дітей вмирає до року.

— Я тобі більше скажу… — Чиж затріпав руками. Не хотів слухати. Видно, мусив говорити у ритм свого прискореного пульсу. — А грибок? Плісняву в роті немовляти бачив? Бачив?

— Не бачив. Ти хіба не знаєш, що я ще, брате, не жонатий?

— Ах, не бачив, — збуджено заторохтів Тарас. — І не знаєш, що таке баламут?

— Чого ж не знаю? «Баламуте, бійся бога, ти багатий…»

— Не блазнюй, — захрипів Чиж.

Бронко замовк. Тарас і так не дав би йому до слова прийти.

— Брудна, з мільярдами бацил ганчірка. Мама-селянка вмокає її в підсолоджену воду і… затикає нею дитині рота, як діряву бочку чопом. А дитина верещить, бо мусить… Вся у ранах, випріла, — розумієш?.. Не допомагає баламут, тоді йде в рух молочко з зеленого маковиння.

Опіум — компрене ву франсе?[104] Але тебе ці справи не обходять, бо твоя голова забита проблемами світового масштабу. Ти і твої «товариші»…

— А чим же твоя голова забита? — вдалося Бронкові перешмигнути з своїм запитанням через кордон Чижевих думок.

— Я? Ага, я… Я думаю насамперед просвітити мужиків, що таке вітаміни і мінеральні солі, їх значення для розвитку дитячого організму, а потім вже заставити їх сіяти моркву і годувати нею дітей, а не так, як дотепер, одних свиней. Навчу їх провітрювати хату і годувати дитину по годинах…

— Але насамперед змусиш їх купити годинники.

— Свиня!

— Не сходім на особисте, Чиж, бо змушу реваншуватися!

— То тіточка їздила аж до Вільхівців?

— Їздила, їздила… Ані гадки не мала їхати, але той чорт Нестор спокусив мене. Ще минулого місяця прийшов сюди і почав, як то він уміє, чуда-дива розповідати «пане добродію» про їхнє зразкове господарство, про пасіку, про ферму срібних лисів, про якісь надто модерні сушарні для фруктів, про пивниці для печериць, про якесь спеціальне вино з шипшини. Ага, ще, що найважніше, — сам запропонував мені коней та ще став наказувати, щоб я не забула забрати кілька кошиків з собою, бо з Вільхівців не випускають голіруч і дуже нібито сердяться, як приїздять до них без кошиків чи рюкзаків… Чисто, кажу тобі, загіпнотизував мене той вар'ят… Уяви собі.

Неля ніяк не могла уявити собі тітки Клавди в стані гіпнозу. Не наважувалася очима виразити те, що думалось у ту хвилину про неї. Потупила очі і блукала ними по вилинялих арабесках килима на долівці, міркуючи зі сором'язливим смутком: вона вже дивачіє. Навіть до цього бистрого розуму добирається час. Аж страшно, що вона не бачить, в яке смішне становище попадає, коли вдає з себе наївну, несвідому жінку, яку кожний може ошукати.

З бородавки на лівій щоці стирчав у тітки Клавди довгий, навіжений, на диво чорний волос. Неля мимохіть повела очима по портрету молодої красуні на стіні, і принизливе, жалюгідне співчуття досягло її серця.

Серединою дороги тяглася валка селянських возів, наладованих розсохатим ріщєм, що збивало пилюку, від якої аж під зубами скреготіло. Вози переганяв на велосипеді хлопець у купальній біло-голубій шапочці і коротких штанях-пумпах. Навпроти Бронка ішла висока брюнетка з невмиваним обличчям, про яку говорили в Нашому, що вона займається нелегальною проституцією, і несла перед собою, на віддалі ліктя, слоїк із сметаною. Придуркуватий Йосько в чако продавав леп на мухи, монотонно виспівуючи: «Му-хи… му-хи…» Нічого, найменша познака не вказувала на те, що минулої ночі в містечку сталося політичне вбивство.