Паперові міста

Ну, тобто тобі треба перестати дивитися на небо, а то одного дня глянеш нарешті вниз — і зрозумієш, що сам у хмари поринув.

Кажуть, друг не здатен знищити друга.

Але що вони знають про друзів?

Я відчуваю долоні Марго в себе на спині. Ми цілуємося в темряві, але очі у мене розплющені, у Марго теж. Вона стоїть так близько, що я її бачу, тому що навіть зараз, поночі, на околиці паперового міста Аґлое з неї крізь шпарини цідиться невидиме світло. Поцілувавшись, ми притуляємося чолами і довго дивимося одне на одного. Так, я дуже добре бачу її у цій надтріснутій темряві.

всерйоз вона все це мені допіру сказала, і раптом бачу, що у неї тремтять плечі. Вона плаче.

— Ну, побачимося. А поки що писатиму, — кажу я.

— Так, — відповідає Марго, не обертаючись, хрипким голосом. — І я теж.

— Я куплю мобільник і дзвонитиму тобі,— каже Марго. — І на мейл писатиму. І лишатиму загадкові коменти до статті про «паперові міста».

— Марго, — кажу я, — у мене там усе моє життя, і я — не ти, я… — але договорити мені не вдається, бо вона мене цілує, і тоді я остаточно розумію, що тут наші з нею шляхи розходяться.

— Я маю дещо зробити, — кажу я, і Марго ледве помітно киває, наче знає, про що мова, і я її цілую

— А ти неабищо! — нарешті мовить вона.

— Та якщо не уявляти, взагалі нічого ніколи не буде.

— Нічого не буває так, як ти уявляєш, — каже Марго.