Таємниця Iндiанського острова (або «Десять негренят», або "І не лишилось жодного")

Неприємно ж відчувати, що люди пащекують.

"Вбивцю звуть Беатрис Тейлор…"

Десять індійчат пообідать сіли;
Захлинулося одне — дев'ять залишилось.
Дев'ять індійчат по обіді спали;
Не прокинулось одне — вісім їх зосталось.
Вісім індійчат Девоном блукали;
Повернулись сім назад — одного не стало.
Індійчаток семеро дрівця заготовляли;
Зарубали одне з них — шестеро зосталось.
Шість вже індійчат на пасіці зібрались;
Так одне там вжалив джміль, що їх п'ять зосталось.
П'ять веселих індійчат слідство учинили;
Вирок винесли одному — четверо лишилось.
Вдень четвірко індійчат в морі пустувало;
На гачок одне спіймалось — то вже троє стало.
Троє індійчат у звіринці стрілись;
Пригорнув ведмідь одне — двоє залишилось.
Двоє індійчат на осонні грілись;
Раптом постріл пролунав — вмить одне лишилось.
Тут самотнє іидійчатко гірко заридало;

"Вона виглядає так, наче боїться своєї тіні. Саме так — боїться! Вона має вигляд жінки, що постійно перебуває під страхом смерті… — подумала Віра, і в неї на спині проступили сироти. — Що ж лякає її, цю жінку?"

Мені закортіло — ніде правди діти — самому вбити! Я це ототожнював із прагненням митця до самовираження. Я був — у всякому разі в думці — митцем злочину! Моя уява, що стримувалася суворими канонами моєї професії, потай набрала величезної сили. Я мусив (мусив!), мусив учинити вбивство! Більше того, йшлося не про якесь звичайне вбивство! Це мав бути фантастичний злочин — щось грандіозне, нечуване! На цьому позначилась, мабуть, схильність до незвичайного, що збереглася в мене з юних років. Я жадав чогось театрального, неймовірного! Я прагнув убивати… Так, я прагнув убивати… Але — як би то не здалося декому безглуздим — мене обмежувало й заважало природжене почуття справедливості. Невинний не повинен потерпіти!

Жінка спрокволу підступала до Ломбарда, тримаючи пістолет напоготові. Та осторога виявилась зайвою: Філіп Ломбард був мертвий — куля влучила в серце…

Тут губився контакт із усім іншим світом — острів сам був нібито зовсім відокремленим самостійним маленьким світом. Світом, звідки ти, можливо, ніколи не повернешся.

"Ось вони всі, голубчики, — пошепки мурмотів Блор: — Емілі Брент, Віра Клейторн, доктор Армстронг, Ентоні Марстон, старий суддя Уоргрейв, Філіп Ломбард, відставний генерал Макартур, кавалер багатьох орденів, а також містер і місіс Роджерс, що мають обслужувати гостей".

Шість фарфорових індійчат… лише шість — скільки лишиться до вечора?.."

Ідіот, він проковтнув усе, що я йому наплескав. Тут усе легко обійшлося… Та однак слід бути дуже обережним".