Драбина

— Десь щось наче здохло, — мама не спинялась, — Толік, це десь коло тебе. Може, ти вступив у щось?
— То душа моя мертва, — сказав Толік.
— Та нє, якось по-другому воняє, — відповіла Григорівна, обнюхуючи все кругом.

Це як наче ти вперше з кимось обіймаєшся — ось іще запах і відчуття тобі незвичні, але поступово звикаєш

Мертвих ворогів ніколи не бувало достатньо.

Це як наче ти вперше з кимось обіймаєшся — ось іще запах і відчуття тобі незвичні, але поступово звикаєш.

Мама з Григорівною були одностайні у тому, що ні одна квітка не має тішити жодного ворожого солдата, і при цьому ніяк не могли вплинути на те, що квіти на окупованому дворі Григорівни буяли, як мало коли.
— Як вони можуть? — бурчала Григорівна.
— Воно нерозумне, не поніма...

— Толя, — сказала Іруся, — питай у мене поради, коли що. Я — твої двері у світ жінок.
— Ти — просто двері, — швидко сказав Толік і швидким темпом побіг угору.

Він здався Толіку якимось маленьким, наче печальний гном. Його кучеряве волосся, колись темні брови, смагляве лице, величезні долоні — все те, що колись Толіка лякало до дрижаків у колінах, тепер здавалося таким безпомічним і непотрібним у цьому підвалі, що Толіка обійняв жаль.

– Яке щастя не боятись нічого, що прилітає з неба, – сказала Поліна. – Так дивно думати, що ще недавно до таких щасливих людей належали ми.

від слова «був» робилось на душі млосно і важко, наче всередині їй осідала важкелезна каменюка і не давала йти далі.

від слова «був» робилось на душі млосно