Про письменство. Мемуари про ремесло

Єдиним помітним винятком у правилі херні є книга «Елементи стилю» Вільяма Странка-молодшого та Е. Б. Вайта[5]. У ній майже або й зовсім немає херні (авжеж, вона коротка — 85 сторінок, значно коротша за цю). Скажу вам негайно, що кожному, хто прагне стати письменником, слід прочитати «Елементи стилю». Сімнадцяте правило розділу «Принципи композиції» каже: «Уникайте непотрібних слів». Я постараюся.

– Чого це нема, – сказав Дейв. – Підітрешся листям. Так робили ковбої та індіанці.
На той момент, мабуть, у будь-якому разі було запізно повертатися. Я так розумію, що в мене не було інших варіантів. Плюс мене заворожувала думка, що можна посрати, як ковбой. Я уявив себе Гопкалом Кессіді[17], сидячи навпочіпки в кущах з револьвером напоготові, аби ніхто не заскочив мене в таку інтимну мить.

Вона трусила переді мною скрученим у трубочку примірником «V.I.B. № 1», ніби газетою перед носом собаки, який надзюрив на килим. Вона почекала, чи я відповім, — віддам їй належне, питання було не зовсім риторичним, — але я не мав відповіді. Мені було соромно. Відтоді я ще багатенько років — забагато — соромився того, що пишу. Мені було, певно, сорок, коли я нарешті усвідомив, що ледь не кожному авторові худліту і поезії, який опублікував бодай рядок, хто-небудь дорікав, що він марнує свій Богом даний талант. Якщо ти пишеш (ну або малюєш, танцюєш, ліпиш чи співаєш), обов’язково знайдеться той, хто намагатиметься загівняти тебе через це — от і все. Я не пробую нав’язати свою думку, а просто подаю факти, як їх бачу.

Пригадую, в цей же час я також вважав, що «дентальний» — це те саме, що «детальний», а сука — дуже висока жінка. Відповідно, з сучого сина мав вийти добрий баскетболіст.

— Його розплескало, — сказала мама якнайбуденнішим тоном. Після паузи додала: — З нього витекло щось зелене. Я назавжди це запам’ятала.

Не ти одна, мамо.

Наше перебування у Вест-Де-Пер не було ні довгим, ні благополучним. Нас виселили з квартири на третьому поверсі, коли сусідка помітила, як мій шестирічний брат повзає по даху, і викликала поліцію. Не знаю, де була мама, коли це сталося. Також не знаю, де була в цей момент тогочасна няня. Знаю лише, що я був у туалеті, стояв босоніж на батареї та спостерігав за братом, гадаючи, впаде він із даху чи благополучно повернеться в туалет. Він повернувся. Зараз йому 55 і він живе у Нью-Гемпширі.

Не знаю, що сталося з іншими нянями, але Юлу-Б’юлу звільнили. Через яєшню. Одного ранку Юла-Б’юла засмажила мені на сніданок яйце. Я з’їв і попросив ще. Юла-Б’юла засмажила мені друге яйце, після чого запитала, чи хочу я ще. В її очах читалося: «Ти не подужаєш іще одного яйця, Стіві». Тож я попросив іще. І ще одне. І так далі. Здається, я зупинився після семи: мені чітко запам’яталося число сім. Можливо, в нас закінчилися яйця. Можливо, я здався. А можливо, Юла-Б’юла злякалася. Не знаю, але, мабуть, добре, що гра завершилася на семи яйцях. Сім — це чимало для чотирирічної дитини.

Спочатку мені було нормально, але потім я обстругав усю підлогу. Юла-Б’юла засміялася, відтак дала ляпаса, а тоді посадила мене в стінний гардероб та замкнула дверцята. Бдищ. Якби вона замкнула мене в туалеті, то, може, й зберегла би посаду, але не так склалося. Сам я був не проти сидіти в гардеробі. Було темно, але пахло маминими парфумами «Coty» й унизу дверей була заспокійлива смуга світла.

Я поповз углиб гардероба, черкаючи спиною мамині плащі та сукні. Я почав відригувати, довго й голосно, відрижки пекли вогнем. Не пам’ятаю, чи мене тоді нудило, але, мабуть, так, бо, відкривши рота, щоб пустити чергову відрижку, я знову почав стругати. Обригав усе мамине взуття. На цьому скінчилася Юла-Б’юлина служба.

Я не знав, що в нижній половині шлакоблоку оси зробили собі гніздечко. Одна з них, певно, розсерджена, що їх кудись пересувають, вилетіла та вжалила мене у вухо. Біль мене засліпив, немов отруйний запал. Це був найстрашніший біль за все моє коротке життя, але він утримав першість лише на кілька секунд. Упустивши шлакоблок собі на босу ногу, на всі п’ять пальців, я забув про осу.

Це коротка книжка, бо більшість книжок про письмо нафаршировані хернею. Белетристи, включно зі мною, не дуже розуміють, як працює те, чим вони займаються: чому виходить, коли добре, і чому не виходить, коли погано? Я подумав: чим коротша книжка, тим менше в ній херні.