Повернення

Є щось зворушливе в жіночій потилиці, щось дитяче, і, мабуть, ніколи не можна на жінку всерйоз розізлитися. Товстухи з жирними потилицями, звичайно, не враховуються.

Кому не щастить, той може зламати палець, колупаючись у носі

Вечір завжди прикрашає дійсність

Можливо, війни трапляються знову та знову лише тому, що одні ніколи не можуть до кінця відчути страждання інших

Ми відмахуємося від безглуздої думки, але чи то втрачені тут роки, чи товариші, які тут полягли, чи незліченні страждання, якими вкрита ця земля, – але в наших кістках тепер навіки оселилася туга, від якої хочеться вити.

– Це правда, що нас відпустять додому? – шепоче Юпп. – Як ти думаєш?

Я знизую плечима:

– Не знаю. Обіцяють.

Юпп голосно зітхає:

– Тепла кімната, диван, а ввечері виходиш погуляти. Ти можеш собі таке уявити?

Туман колишеться і дмухає нам в обличчя. І раптом я усвідомлюю, що саме викликало у нас таку тривогу: стало тихо. Зовсім тихо. Ні кулеметів, ні стрілянини, ні розривів, ні посвисту гранат – нічого, зовсім нічого, жодного пострілу, жодного крику. Тихо, просто тихо.

Ми дивимося один на одного, нічого не розуміючи. Відтоді, як ми на фронті, вперше стало так тихо.

я знаю: рости — теж означає прощатися. І рости теж нерідко означає залишати. А кінця не існує

ости — теж означає прощатися. І рости теж нерідко означає залишати. А кінця не існує.

думав, що прощання — це завжди кінець. Нині ж