Повія

– Ой боже! що та любов може

«Нiхто тебе не пойме… не хоче поняти… одинока, одинока… повiя!..»

Життя – вдача, – думав вiн далi. – Бери вiд нього все, що дає воно; бери на час, знаючи, що нема нiчого на свiтi вiчного; не шкодуй за тим, що обмина тебе; не давай зiвка, коли воно само тобi дається до рук!

Ох, чую я, – зiтхнувши, мовив Кирило, – незабаром твоя комерцiя цiлком нас проглине з душами!

Є, бач, молодице, приказка: грiха боятимешся – голий ходитимеш. Що грiх, що не грiх, про те бог знає. Та коли ще вiн там розсуде – дожидайся.

Невже ми – чисте зерно помiж збоїною та метлицею – повиннi змiшатися з нею i запропасти

Червонi плаття, зеленi куцини, рябi спiдницi, жовтi шушони, блискучi ластиковi балахони, чорнi сукнянi каптани – аж у вiчi б'є!

Соромно було одступитися i страшно поступитися.

Його натура була слаба, миряча: вiн хотiв, як кажуть, щоб упасти i не забитися; щоб i кози були ситi, i сiно цiле.

Молодiж завжди кохає волю, уводе в життя iншi думки, пестить iншi надiї – свою весну справляє