Забуття

Таким я його запам’ятала. Розніженим після сну і знищеним несподіваною новиною. Золоті кучері, голубі очі. Світовий смуток, в якому я — легкий вітерець, що ненадовго збурив поверхню бездонного гірського озера.

з токсичними випарами частих похміль.

Я переїхала до Києва, вдень працювала, ввечері зустрічалася з друзями, чиї всесвіти теж давно припинили розширятися. Замкнуті у боязких, схильних до самодурства свідомостях, виправдовуючи одне перед одним власну лінь, ми мало що відчували, тому мусили регулярно підвищувати градус для загострення почуттів. Прагнули драми, плачів, бурхливих суперечок, образ і прощань назавжди — всього того, за що вранці зазвичай стає незручно і соромно. Я любила повторювати, що все про всіх знаю, штрикала пальцем у груди співбесідникові і кричала, заливаючись сльозами:

— Я все про тебе знаю. Я бачу тебе наскрізь.

Звідки бралося це сльозливе всезнайство, я не здогадувалася. Мій всесвіт пліснявів зсередини, і щоб вижити, потрібно було постійно переконувати себе, що я і моє життя особливі, що я реалізувалась і не потребую нічого нового. Я була королевою плісняви. А мої друзі — лицарі ордену пива і пляшки віскі за останні гроші. Коли я зникла з їхніх орбіт, вони з полегкістю відітхнули і стали зразковими сім’янинами.

Передчуття книжки було таким самим важливим, як і пізніше її прочитання, іноді навіть важливішим.